вівторок, 21 жовтня 2014 р.

Київська консерва: виховуємо неповагу до слухачів (на прикладі організації творчого вечора В. Рунчака)




Феєричний приклад неповаги до слухачів підготувала Національна музична академія 20 жовтня 2014 на авторському концерті Володимира Рунчака, організатором якого виступила кафедра дерев'яних духових інструментів цього вишу.

Ввечері цього дня в малому залі було анонсовано три події -
  • 16:00  - презентація  книги Р. Вовка «Портрети корифеїв» і концерт студентів кафедри дерев'яних духових
  • 18:00 - концерт студентів класу Н. Толпиго (фортепіано)
  • 19:00 - концерт з творів В. Рунчака  (музика для духових інструментів)
Оглянувши такий розклад, досвідчений музикант одразу ж поцікавиться: а чи вистачить Н. Толпиго професіоналізму вкластися в 60 хвилин? Задача не із надважких, але професор Н. Толпиго її з тріском провалила - її концерт закінчився лише о 20:10.  Весь цей час (з 19:00 до 20:10) публіка, що прийшла послухати твори Рунчака вимушена була або вислуховувати фортепіанний ширвжиток або ж чекати в коридорі.

А що ж духова кафедра? Духова кафедра в цей час розташувалася в аудиторії напроти і прийнялася з нагоди свого паперового увічнення вживати алкогольні напої. Даровані непрофесіоналізмом Наталії Кирилівни 120 хвилин дозволили маститим духовикам провести обряд розпивання з належним пафосом і пієтетом, і  до слухання авангардної музики підійти добре підготовленими.

На щастя музика Рунчака - із тих, що вміє розбудити публіку за будь-яких обставин. Життєрадісна і викривальна, з дотепним гумором і високою гуманністю. До речі, Володимир Рунчак не обтяжений почесними званнями і преміями. Можливо саме завдяки цій обставині його музика така легка і невимушена. 

Твори для духових інструментів у творчості В. Рунчака посідають провідне місце - найбільше дотепних жартів і іронії сконцентровано у творах, написаних для інструментів кларнетового сімейства.  Дослідникам духового мистецтва радимо звернути на цю обставину особливу увагу.

Щодо книги Романа Вовка, то вона люб'язно викладена тут.  Її героями стали шість музикантів - В. С. Антонов, В. М. Апатський, О. С. Кудряшов, В. Г. Тихонов, В. К. Турбовський, Ю. В. Василевич. Книга написана в традиційному для цього жанру мемуарно-славильному стилі.


Не можемо у цьому зв'язку не відмітити рецензії на книгу, підготовлені ректором НМАУ В. Рожком і професором Львівської консерваторії В.Б. Цатйцем,  Як показує аналізатор плагіату, рецензія В.Б. Цайтца збігається з рецензією В. Рожка на 71%. Хто в кого копіпейстив - нам поки що невідомо, втім В. Рожок виглядає оригінальнішим - він назвав корифеїв "персонажами", а В. Василевича - "Васильовичем".



Півтон Безвухий

пʼятниця, 5 вересня 2014 р.

На чому музикують янголи?

Прийде час, і я приєднаюся до небесного оркестру, разом з моїми колегами, де музикуватиму на небесних інструментах. Аби не потрапити до оркестру непідготовленим. я вирішив поцікавитися, які інструменти використовуються на небі?

Відповідь на це питання дає Біблія, а саме Одкровення 15:2, де описується перемога війська небесного над апокаліптичним звіром. Цей інструмент - гусла:
Бачив я ніби море скляне, змішане з огнем, і переможці над звіром і над образом його і над клейном його, над числом імени його, стоять на морі скляному, маючи гусла Божі.
збільшити
Гусла-стіл з музею театрального,
музичного та кіномистецтва України


Зображення жінки з кіфарою,
Вазописець Ахіллеса
Берлінське античне зібрання

Але тут виникає питання. Який саме різновид інструменту застосовуватиметься - крилоподібний, шоломоподібний, гусла-стіл, чи може російські клавішні гусла, як трофейний інструмент?

Пошук відповіді на це питання спонукає нас оглянути грекомовний оригінал. Виявляється, що в оригіналі автор описував дещо інший інструмент - а саме, поширену в стародавній Греції кіфару.

Втім не можна впевнено стверджувати, що помилився саме перекладач. Природно. Іван Богослов, описуючи враження від побаченого користувався койне - одним із тогочасних діалектів грецької мови, що. мабуть, не посідала усіх засобів для опису сучасного музичного інструментарію, а відтак - можливо пророк просто не мав можливості точніше описати інструмент.

Примітно. наприклад, що подібної помилки припустився Візантійський письменник Ф. Симокатта, коли розповідав про трьох слов’ян, полонених у 591 р. - наявні у цих полонених гусла письменник описав як кіфару, очевидно просто не знаючи справжньої назви інструменту.

В інших європейських перекладах Біблії існують свої бачення інструменту, що застосовуватиметься переможцями над звіром. Так, англійський перекладач вважає, що застосовуватиметься арфа.
And I saw what looked like a sea of glass glowing with fire and, standing beside the sea, those who had been victorious over the beast and its image and over the number of its name. They held harps given them by God. (New International Version)
Аналогічно вважають французи (harpes de Dieu),   німці (Harfen Gottes) , італійці (arpe di Dio), іспанці (las arpas de Dios.) і навіть болгари (Божии арфи)

Польський перекладач натомість вважає, що небесне військо гратиме на цитрах:
2 I widziałem, jakoby morze szklane zmieszane z ogniem; a tych, co zwycięstwo otrzymali nad oną bestyją i nad obrazem jej, i nad piętnem jej, i nad liczbą imienia jej, stojących nad morzem szklanem, mających cytry Boże.
Аналогічно вважають хорвати (s citrama Božjim).

Чехи не прийшли до однієї думки - більшість перекладачів пишуть про арфи (harfy Boží), але деякі - про лютні ( Boží loutny).

Арфа.Цитра.
До речі українські перекладачі теж мають різні версії. Вище ми цитували переклад Івана Хоменка, прийнятий у католицьких церквах. Не менш авторитетний переклад Івана Огієнка також оповідає про гуслі.

Проте Пантелеймон Куліш вважав, що небесне царство послугуватиметься кобзами:
І бачив я наче шклянне море, змішане з огнем і тих, що побідили зьвіра, і образ його, як стояли на шклянному морі, маючи кобзи Божі.
Звичайно, нікому з нас поки що не дано достеменно знати, на чому ж насправді гратимуть переможці. Втім, хтозна, можливо саме Пантелеймон Куліш є ближчим до істини?.
Козак Мамай із кобзою
Використані джерела:

biblestudytools.com - багатомовний біблійний портал.

понеділок, 25 серпня 2014 р.

Декілька слів про концерт до Дня незалежності на Софійській

24 серпня нам пощастило відвідати концерт на Софійській площі в Києві з нагоди Дня Незалежності України. Незважаючи на проливний дощ, кілька сотень людей просто неба під парасольками стали свідками цього дійства.

Софійська площа увечері 24 серпня 2014
Парадигма концерту виглядала приблизно як "від нового до старого" або "із совка в Європу" тільки в інверсії.

В першій частині концерту прозвучала тричастинна ораторія "З нами Бог", написана на трьох Олександром Щетинським (І частина), Аллою Загайкевич (ІІ частина) і Іваном Небесним (ІІІ частина).  Власне заради неї ми проігнорували дощ і не пожалкували. 

По-перше, здається, вперше в історії України сучасна академічна музика прозвучала на відкритому майдані. Це революційний крок вперед - він б'є по протиставленню "форматного" і "неформатного" мистецтва, і відкриває шлях до долучення до "неформатного" широких мас. Тим самим руйнуючи міф про "неформат" в самому його корені.  Власне автентичний фольклор вже давно поставив на "форматі" знак питання, але з академістами цей знак виглядатиме ще яскравішим. 

По-друге сама композиція в корені відійшла від ленінських традицій. Вона не тяжіє до "загальнозрозумілості", не уособлюється об'єкт уславлення, натомість всі риси  постмодерна - "гіпретекстуальність", нашарування стилістичних пластів, і певна недосказаність - все це мало місце. При тому, що ідея "колективних" ораторій сама по собі не нова (згадаємо «Путь Октября» в "трех звеньях"), цього разу мабуть вона себе виправдала - частини вигідно контрастують стилістично. 

Частина "Вогонь" О. Щетинського найбільше наслідує експресіоністичний авангард - з дисонуючими звучностями, фрагментуючими ритмами, з усіма засобами, що в емоційному вимірі апелюють до жаху і хаосу.   
Частина "Реквієм" А. Загайкевич використовує мультифонічні електронні звучання, автентичний фольклор (відмітимо солістку "Божичей" С. Карпенко), а також голос читця, в ролі якого виступив сам міністр культури - Євген Нищук. Ця частина наче розряджає атмосферу до рівня прояву символічного із абстракції.
Частина "З нами Бог" І. Небесного натомість виявляє елементи рок-музики - використовується зокрема соло електро-гітари і ударна установка, у супроводі якої хорове тутті надпротяжними тривалостями і яскравий дзвін дзвонів підводить життєстверджуючу крапку циклу. 

Ораторія тривала приблизно 35 хвилин і склала першу частину концерту. Порадував також виступ Ніни Матвієнко на початку так званої другої частини, хоча і під мінус - але звучала вона прекрасно. 

Далі на жаль пішло щось "аля голубой огоньок" (нехай жовто-голубий, але з мистецької точки зору це не змінює сутності). Місце живого оркестру і хору заступила фонограма,  на сцену вийшли усміхнені ведучі, серед солістів почали з'являтися якісь випадкові люди. Коли на сцену вилізли два репера, які читали щось рідною мовою товариша Путіна, інстинкт самозахисту взяв гору, і вже через кілька хвилин ми мчалися підземеллям, надійно звукоізольованим від акустичної наруги. До слова, міністр культури на другу частину не залишився (мабуть його поінформували, що там буде лажа)... 


пʼятниця, 13 червня 2014 р.

"Путін-хуйло": в чому секрет популярності?

Путін хуйло - ноти Моє око прикладного культуролога не могло не звернути увагу на новий хіт сезону - пісню, яка називається "Путін - хуйло". Вибачте, якщо кому назва виглядатиме надто сороміцькою, але ж з пісні слів не викинеш.  Пісню вже переглянули сотні тисяч користувачів Ютубу, на неї створено десятки кліпів та реміксів, і цю пісню в один голос виконували тисячі українців з футбольних трибун і під час маршів. В чому ж її популярність?

На жаль нам достеменно невідомо, як вона виникла. Можемо лише сказати, що перше документально  засвідчене її виконання відбулося у Харкові 30 березня 2014 силами вболівальників "Металіста". На цей момент Путін вже встиг захопити Крим і готував вторгнення диверсійних груп на Схід, завдяки чому певно і став героєм пісні.

Проведемо формотворчий аналіз. З точки зору форми пісня являє собою речення із чотирьох двотактових фраз, що утворюють структуру A-B-B-B, це речення повторюється багаторазово і не змінюючись.
Основне смислове навантаження несе перша фраза ("А") - саме на ній постулюється теза і антитеза - людське ("Путін") і надлюдське ("хуйло"). Ямбічна структура цієї фрази, використання однакових тривалостей, низхідний напрямок руху, і завершення на тоніці дозволяють говорити про беззастережне превалювання в цьому образі надлюдського й повне підпорядкування йому людського. Типовий романтичний Імператив.
Друга фраза ("B") повторюється тричі і контрастує першій по всіх параметрах - ритмічно (викладена вдвічі коротшими тривалостями), інтонаційно (має хвилеподібний малюнок) і, врешті вербально - слова "ла-ла-ла...." самі по собі не несуть як такого смислового навантаження. На менше смислове навантаження вказують і дрібніші тривалості.  В той же час можна говорити про численні асоціації з подібними вклейками до пісень. Наприклад,  на "ла-ла-ла" написана середня частина "Червоної рути" або коментарі у пісні з мультфільму "Бременські музиканти". Типовий постмодерний Коментар.

Драматургія твору побудована на постійному протиставленні цих двох начал - Імперативу (сегмент "А") і Коментаря (сегменти "В"). Завдяки триразовому повторенню сегменту "B", початок нового речення, тобто нового проведення сегменту "А", сприймається як подія довгоочікувана після домінування "B". В той же час досягнення тоніки  "А" через низхідний рух породжує очікування наступного висхідного руху, і такий висхідний рух з'являється у наступному проведенні "B". Таким чином характер чергування сегментів "А" і "B" є таким, що породжує безкінечний цикл, енергія якого може не згасати безкінечно довго.

Тепер щодо ладогармонічного аналізу. На жаль ми не знаємо, яким передбачалося точне інтонування для цієї пісні і чи передбачалося взагалі - адже футбольним кричалкам обтяження точним інтонуванням невластиве. Натомість у реміксах, що з'явилися на цю пісндю пізніше, можемо відзначити багатоваріантність ладогармонічного вирішення цієї пісні. Наводимо декілька прикладів (подаємо спрощений фортепіанний виклад, щоб якомога більше наших читачів змогли підібрати цю пісню самостійно)

У поп-версії використовується популярний зворот Т-VI-S-D. 4 ноти Імперативу в цьому випадку ідентичні аналогічним з пісні "Я на слоньішке сижу", і сприйматимуться радше безтурботно, як щось таке, що само собою зрозуміле, і контраст дещо згладженим.


Версія, записана у Мексиці інспірована очевидно романським фольклором. Гармонізація: (Т) - S-T-D-T. В цих умовах завершальний звук Імперативу не припадає на тоніку, що пом'якшує його характер, втім робить ще більш очікуваним перехід до коментаря. Загалом ця трнскрипція спонукає до більш глузливого характеру.


Рок-версія відрізняється перш за все мінорним ладом. Можливі різні варіанти гармонізації, втім пропонуємо зворот T-VI-VII-D. В цій версії протиставлення двох начал увиразнюється найбільше завдяки ладовому нахилу - Імператив звучить в мінорі. тоді як Коментар - в мажорі.

Таким чином, на нашу думку, популярність цієї пісні пов'язана не тільки з суто політичними причинами, але й з причинами властиво мистецькими - вона написана з тонким відчуттям формотворення, із граничною концентрацією ідеї протиставлення Імперативу і Коментаря, Імперіалізму і Постмодерну, Минулого і Майбутнього, врешті - Зла і Добра. І в той же час - майстерно виписаним "вічним двигуном", що надає пісні безкінечний енергетичний потенціал.

Замість бібліографії

оригінал:
 
поп-версія:
 
рок-версія:
 
мексико-версія
 

вівторок, 6 травня 2014 р.

До проблеми композиторського ренегатства: "Арсенал" Георгія Майбороди

2006 року український вчений І. Діяк опублікував статтю "П'ята колона в Україні: загроза державності", в якій дав засадничий аналіз діяльності «п'ятої колони» в Україні і зокрема виділив у складі п'ятої колони дві складові - етнічні меншини та «ренегати» - тобто українці, які зрадили батьківщину на користь ворога [1].

На жаль дослідник практично не торкається теми мистецтва, зокрема музичного, проте на наш погляд цей пласт також потребує вивчення - «ренегати» знайшлися і у цій сфері діяльності, продукуючи твори, що прославляють окупанта, спонукають до виправдання його дій і засудження дій тих українських героїв, що чинили спротив окупантові. Роль таких творів не слід недооцінювати. Як і будь-який продукт мистецтва, особливо якщо він виконаний на високому професійному рівні і всіляко популяризується, здатен справити на слухача естетичне враження, спонукати його емоційно співчувати окупантові і, принаймні на ірраціональному рівні, прийняти його сторону. Як свідчить практика, автори такого роду творів отримували в СРСР певні преференції – нагороди, звання, перспективи кар’єрного росту, що врешті й позначилось позитивно на їх кількості.

В цій статті ми проаналізуємо один із численних «ренегатських» творів – оперу «Арсенал» Григорія Майбороди, що була написана 1960 року до декади українського мистецтва у Москві і згодом дозволила його авторові здобути звання народного артиста СРСР, Шевченківську премію та посаду секретаря спілки композиторів України. Лібретистом виступив Андрій Малишко.

Дія опери відсилає до подій Січневого заколоту в Києві, коли робітники заводу «Арсенал», натхнені наближенням військ радянської Росії, вчинили збройне повстання проти Центральної Ради Української народної республіки. В опері взаємодіють дві сюжетні лінії – політична, що представляє боротьбу трьох сил – білогвардійської Росії, більшовиків («арсенальців») та прихильників незалежної України («петлюрівців»), а також ліричної – любовного трикутника арсенальця Максима, в якого одночасно закохані сестра українського сотника Горбенка – Мар’яна та служниця того ж сотника – Ярина.

Подаємо зміст опери, коментуючи драматургічні прийоми, задіяні композитором і лібретистом.

Перша дія відкривається сценою штабу Керенського, сповненого апокаліптичних передчуттів («Невже кінець? Невже загинула Росія?»). Для підсилення відчуття апокаліптичності автори вводять персонаж п’яного поручника, що мріє про власний порятунок і пропагує алкоголізм. З’являється український сотник Горбенко, який пропонує генералові союз («перед лицем страшної небезпеки»), проте генерал не встигає відповісти – вривається більшовик Максим, що виголошує ультиматум – здача в полон (мовляв, «історія змітає вас з дороги»).

Діалог Горбенка і Максима закінчується миром завдяки Мар’яні, яка нагадує ворогуючим, що «одна в нас ненька – Україна».

Натомість генерал, недовго думаючи, покінчує з собою під ліричний до-мажорний спів оркестру. Ми би трактували цю сцену смерті двояко – з одного боку як просвітлення, в традиціях, наприклад, загибелі Аїди і Радамеса, що також за політичних обставин втратили сенс життя і лише у смерті знаходять єднання, а з іншого – як верх цинізму – смерть людини трактується як звичайнісінька подія, не варта навіть спеціальних музичних засобів виразності.

Друга картина показує штаб арсенальців, де Ярина співає свою пісню «не на горе не на лишенько», а потім любовний дует з Максимом. Відзначимо підступний ідеологічний хід авторів – композитор малює заколотника обранцем дуже симпатичної і зворушливої дівчини, чим спонукає слухача перейнятися до нього співчуттям і симпатією. Відтепер слухач вболіватиме за долю закоханих, і згодом вболіватиме за успіх заколоту, який стає умовою для їх майбутнього щастя.

Мар’яна вдруге виходить у доволі хаотичній компанії студента, есера і осавула, що надалі утруднить сприйняття її образу всерйоз. Дует Мар’яни і Максима міг би розглядатися як класичне нерозділене кохання, втім нерозділеність має політичну складову – Максимові потрібна бойова подруга, роль якої Мар’яна не готова виконувати. Втім страждання Мар’яни вирішені композитором достатньо щиро. Наступна, дещо кокетлива сцена Мар’яни і Олекси, брата Максима, мабуть покликана остаточно закріпити у слухача співчуття саме Ярині і правильності вибору Максима.

Закінчуються перша дія сценою штурму «Арсеналу» українським військом. Бій висвітлено вельми упереджено – якщо арсенальці волають про «стяг червоний бойовий», то «петлюрівці» не тільки не згадують про жовтоблакитний прапор, але й взагалі не співають практично нічого змістовного. Аби розвіяти у слухача щонайменшу симпатію до українців, автор вводить образ матері Максима, яка, як і подобає в таких ситуаціях матері, починає волати до Господа, щойно її сина-заколотника схопили. Перемога українських військ над заколотниками для українського композитора є великою печаллю, і він закінчує першу дію причитаннями матері і уходом в безпросвітний мі-бемоль мінор, що підсвідомо співчувати поразці заколотників і слухача.


Друга дія (третя картина) відкривається арією сотника Горбенка. Аби надати образові героя негативних рис, поет вкладає в його вуста меркантильні мотиви, кровожерливість, а композитор використовує хроматичні ходи і тонально-невизначену гармонізацію, що хоча й не виходять за межі дозволеного соцреалізмом, проте доповнює відчуття непевності героя. Ярина, а потім і Мар’яна просять сотника помилувати Максима, втім відповідь сотника резонна – «коли палає Україна, від краю до краю, коли відплата нам єдина – прокльони і кров, чи можу ворога прощати?»

Поміж двома дуетами є номер в казематі, коли серед охоронців табору в цілком українських традиціях знаходиться колаборант, завдяки якому Максим врешті вибереться на волю.

Четверта картина повторює прийом, використаний у першій – «петлюрівці» вдаються до пияцтва. Жіноча сцена знов дещо нагадує «Аїду» - Мар’яна пропонує Ярині зректися коханого з позицій соціальної переваги. Ярина натомість пропонує Мар’яні приєднатися до заколотників, що для Мар’яни не прийнятно - вона резонно відповідає, що це - загибель. Петлюрівці ж тим часом, продовжують пиячити, приблизно як і польське військо в «Сусаніні».

П’ята картина – другий штурм «Арсеналу» українським військом. Як і перший закінчується перемогою українського війська, яка автором знов-таки сприймається трагічно, цього разу в ре-мінорі і на фортіссімо. Максима вдруге захоплюють в полон, що знов таки пропускається крізь призму страждань матері заколотника.

Третя дія має трагічну розв'язку – обидва герої гинуть. В шостій картині гине Максим. Аби загибель заколотника сприймалася трагедією, автор змальовує її вкрай цинічно – він гине від пострілу у спину. Перед загибеллю, як і належить юному ленінцю, він відмовляється складати зброю. Мар’яна, як і Амнеріс, всіма силами намагається відвернути страту, проте сотник, як і фараон – незламний.

Сьома картина. На відміну від багатьох оперних героїнь, що гинули або божеволіли невдовзі після втрати коханого, Ярина обмежується вокалізом без фатальних наслідків. Мар’яна ж вирішується на відчайдушний крок і йде на братовбивство – вона застрілює Горбенка. Як і загибель Генерала, загибель сотника оцінюється композитором цинічним до-мажором, щоправда якщо смерть Генерала супроводжувалася смиренним до-мажором, то загибель Сотника – урочистим і помпезним.

Епілог змальовує ті страшні криваві дні, коли війська Муравйова взяли Київ і вчинили у місті червоний терор. За спогадами дружини композитора - Тамари Майбороди, композитор не встигав написати фінал опери, і замість нього це зробив диригент Веніамін Тольба, якому й було доручено ставити прем’єру спектаклю[2]. Тольба підійшов до справи суто технічно – він поєднав фанфарний вступний матеріал та «варшав’янку» і підвів фінал до урочистого апогею. Композитор з варіантом Тольби погодився і не переглядав його.

Щоправда, фінал не виглядає однозначно урочистим – фанфарна тема, на якій він вибудований, відкриває «білогвардійську» картину, супроводжує петлюрівський хор, її гармонізація містить антагоністичні з гармонічної точки зору включення (раптові включення тривалістю дві долі тональності третього ступеню спорідненості), і тому сприймається вона радше як тема війни, жорстокої і нелогічної, ніж як суто більшовицька. В результаті з суто музичної точки зору, фінал опери неоднозначний – радше апогей крові над спокоєм, ніж перемоги добра над злом. Імовірно в тому заслуга Тольби. В тексті ж Малишка все однозначно – «за нами день, за нами даль багряна, за нами сонце і життя, за нами народная слава». В прославленні забувають своє горе й усі три жіночі персонажі.

Підведемо підсумки. І Георгій Майборода, і Андрій Малишко, майстерно використовують драматургічні прийоми задля подання образу заколотника як позитивного і подання образів українських патріотів як негативних. Більшовицький ватажок має ім’я і оточений любов'ю жінок, тоді як сотник має лише прізвище і обділений любов'ю. Викривляються мотиви дій персонажів. Так, волелюбні мотиви дій українців підмінюються меркантильними інтересами сотника і культом особи Петлюри з боку вояк, натомість багатотисячні жертви червоного терору авторами до уваги не беруться – замовчуються. А можливо сприймаються авторами в порядку речей?

Так чи інакше, зараз опера вийшла із репертуару оперних театрів і залишається документом своєї епохи, епохи ренегатів, перевертнів і холуїв. На жаль далеко не поодиноким. Інші подібні шедеври очікують на свого дослідника.

Література

[1] Діяк І. П’ята колона в Україні: загроза державності /. Діяк І. В. — Біла церква, 2006. — 128 с. (Книга доступна в Інтернеті)

[2] Тамара Майборода. «Как сзодавался арсенал» / Вениамин Тольба : портрет дирижера в воспоминаниях современников / состав. В. В. Тольба. — Нежин : ООО «Гідромакс», 2009. — 400с. : ил.

пʼятниця, 2 травня 2014 р.

Освоюємо пласт стрілецьких і повстанських пісень!

Шановні колеги-музиканти,
Є ідея влаштувати концерт з музичних творів в академічному напрямку, що пов'язані з тематикою національно-визвольного руху в Україні. Якщо оперативно   спрацюємо - концерт може відбутися в рамках фестивалю "арт-форум" у майстер-класі (до 23 травня).

На мій погляд ця ніша потребує освоєння.
З одного боку митці завжди оспівували драматичні  сторінки історії свого народу - згадаймо творчість боянів, потім кобзарів, потім опери Лисенка і, врешті - творчість сучасних рокерів. Тож чому б не спробувати свої сили і нам, академістам?
З іншого боку композитори-академісти накопичили чималий досвід обробки українських народних пісень, щоправда концентрувались більше на ліричних або обрядових. Тож чому б не звернутися врешті до стрілецьких і повстанських?
Актуальність освоєння такого пласту очевидна - адже мистецтво покликано не тільки розважати, але й виховувати. В наш час - особливо.

Отже, для участі в проекті прошу усіх колег зголоситися - композиторів - з власними творами, а виконавців - з репертуаром. Один з моїх колег вже запропонував 4 пісні (є тут - http://aib.at.ua/index/vokalni_ta_khorovi_tvori/0-28). Натхнення можна черпати, наприклад, на сайті pisni.org.ua, а краще безпосередньо в народному середовищі.

Найбільше цікавить тематика, що в радянські часи з відомих причин гарантовано підпадала під табу. Пропозиції пишіть тут в коментарі, або моєму колезі у фасевоок, вконтакт, на імейл  або в будь-який інший зручний для вас спосіб.

неділя, 23 березня 2014 р.

Будинок творчості композиторів: чи не подумати про люстрацію?

Цей гламурний пейзаж ми зазнимкували в одній із хатинок Будинку творчості композиторів 22 березня 2014 року. Як свідчить табличка - саме тут в радянські часи Геогрій Майборода писав опери "Богдан  Хмельницький" і "Тарас Шевченко", К.Данькевич писав "Богдана Хмельницького", а А.Штогаренко - симфонії.

Автор цих рядків пам'ятає цей будинок в кінці 1990-х. Тут стояв кабінетний рояль, по трубах тік життєдайний кип'яток, по проводах - електричний струм.

Нинішній стан речей породжує два одвічних питання - "хто винен і що робити".

На перше питання відповісти нескладно. Достатньо просто поцікавитись хто очолював Спілку композиторів в останні роки.

З другим важче. Одразу відкинемо надію на люстрацію в НСКУ або в Мінкультурі. Для успіху в люстрації повинна бути зацікавлена більшість, а її поки що немає. Тоді лишається три речі. Знайти:

- інвестиції для відновлення інфраструктури;
- людей, яким було би цікаво тут жити постійно і можливо платити менше ніж за оренду хати в Києві;
- людей, які змогли би це все організувати.

Власне цим займається проект SOS Ворзель. Між тим для моїх колег музикознавців підкину ідею - дослідіть історію Будинку творчості від її початку до сьогодення. Робота спокійно потягне на 200 сторінок і навіть більше. Ви відкриєте світу чимало цікавих штрихів до біографій українських композиторів.




середа, 12 березня 2014 р.

Лист Міністру культури України з приводу відсторонення Вовкуна В.В.

Публікуємо відкритий лист Міністру культури України
Нищуку Євгену Миколайовичу від українськихї митців. Оригінал на сторінці у Фейсбуці, спільнота Асамблеї діячів культури.
Міністру культури України
Нищуку Євгену Миколайовичу
Шановний пане Євгене!
Ми, спільнота артистів, обурені ситуацією, що відбулась 9 вересня 2014 року, під час вшанування 200-річчя народження Т.Г.Шевченка, коли головний режисер Вовкун В.В., в «кращих» радянських традиціях безглуздо змусив стояти всіх 150 артистів ЧОТИРИ ГОДИНИ НА ХОЛОДІ В ОДНИХ КОСТЮМАХ, СМОКІНГАХ І КОНЦЕРТНОМУ ВЗУТТІ! При цьому, попередньо було домовлено, що хор після творів буде виходити за куліси, але в останній момент, заради «картинки», змінили рішення. Під кінець, навіть прості люди почали скандувати: «Вдягніть їх!» і «Відпустіть артистів!». Ми розуміємо, що виконуємо службові обов`язки, але ми не підписувалися втрачати своє здоров`я через примхи радянського режисера.
Багато з нас, як і Ви, виборювали свободу днями і ночами на Майдані, дивлячись в очі «Беркуту». На відміну від цього випадку, тоді було за що жертвувати здоров’ям і, навіть, життям.
У першій промові на Майдані в якості міністра, Ви пообіцяли, що не дасте ображати артистів, що Міністерство більше не буде всліпу обслуговувати урочисті заходи, а отримає нове дихання.
Переконані, Ви чудово знаєте, що цей випадок не одинокий, адже ще з часів Сталіна і донині - чим вищий рівень заходу, тим гірше ставлення до артистів. Це радянська нахабність, безвідповідальність і карикатурна пафосність.
Ми будуємо нову країну, де не місце уламкам старого режиму. Натомість в культурному середовищі вже виросло ціле покоління молодих, професійних, амбітних кадрів.
Тому наполегливо просимо :
- відсторонити пана Вовкуна від режисування урочистих заходів,
- дати розпорядження всім культурним установам України: не порушувати честь і гідність артистів; не допускати умов праці, що суперечать Трудовому кодексу, та впливають на погіршення здоров`я артистів.
Відповідь просимо опублікувати на офіційному сайті Міністерства, та надіслати за електронною адресою: paasha@ukr.net
З повагою , колеги. Слава Україні!

Можемо в свою чергу лише додати, що на наш подив на сцену не допустили тих митців,які на те більше ніж заслужили, протягом усіх трьох місяців боротьби виходячи на Майдан і підтримуючи своєю творчістю бойовий дух патріотів України,


субота, 8 березня 2014 р.

"Дідона і Еней" прозвучала в українському перекладі

2 березня 2014 року в культурному житті України відбулася знаменна подія – за ініціативи Громадської організації «ВІКІМЕДІА УКРАЇНА» було успішно реалізовано одну з важливих складових ланок о мистецького проекту «СВІТОВА КЛАСИКА УКРАЇНСЬКОЮ». Йдеться про сценічне виконання опери «Дідона і Еней» видатного англійського композитора XVII ст. Г. Персела, чия творчість цілком слушно вважається одним з найцікавіших музичних феноменів західноєвропейського барокового мистецтва. До здійснення цього мистецького заходу було залучено відразу декілька мистецьких колективів, а саме струнного квартету «Софія» (художній керівник Олена Пушкарська), камерний хор «Хрещатик» (хормейстер Оксана Дондик), а також група студентів кафедри академічного хорового мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв.    
Ретроспективно оцінюючи враження від спектаклю, який, особисто в мене, як, сподіваюсь, і в інших глядачів, викликав щире захоплення, відзначу декілька цікавих моментів. Насамперед, впадає в око, що протягом усієї сценічної дії виконавцям вдалося втримати увагу аудиторії, а це, з огляду на високу метафоричність барокового світовідчуття, таку не притаманну в наш суєтний і прагматичний час, вочевидь не є простим завданням. І це при тому, що зала Будинку вчених була вщерть заповнена слухачами. Безумовно, передовсім, слід завдячувати геніальній музиці Г. Персела, яка й донині полонить серця всіх, хто зберіг у душах почуття прекрасного. Але не в меншій мірі важливою є органічність і одухотвореність виконання, яке довершено відобразило різні грані творчого задуму митця. З  огляду на це показовою є творча злагодженість виконавського ансамблю, який за відносно короткий термін спільної репетиційної роботи, сформував оптимальний алгоритм творчої співпраці.
Визначна роль в цьому належить автору проекту і диригенту Заслуженій артистці Оксані Дондик, яка доклала багато часу і зусиль на реалізацію цього проекту . В зв’язку з цим, характерно, що в постановці задіяні студенти кафедри академічного хорового мистецтва КНУКіМ, які нині навчаються в класі Оксани Іванівни з вокалу. Це Христина Потішук, Андрій Морозан, Яна Прохоренко, Марія Макар, Вероніка Кудравець, Хримтина Фурман, Альона Шелест, Андрій Лобода, Ярослав Смаль. Не зупиняючись на характеристиці кожного з виконавців (діючих осіб), відмітимо що всі вони старанно і вдумливо підійшли до реалізації задуму, виявивши кожен в своїй мірі індивідуальні творчі здібності і таланти.    Визначна роль в реалізації задуму належить також струнному квартету «Софія» та його художньому керівнику Олені Пушкарській. Окремо слід відмітити подвижницьку працю арт-директора проекту та за сумісництвом концертмейстера Андрія Бондаренка, а також головного режисера Лариси Леванової та режисера-постановника Анастасії Лобан.  
Поряд з суто мистецькими аспектами, принципово важливим є той факт, що виконання опери відбулося у високохудожньому українському перекладі здійсненому Оленою О' Лір. Ця обставина засвідчує основоположну тенденцію послідовно впроваджувану "Вікімедіа Україна", спрямовану на популяризацію світових шедеврів вокальної вокально-інструментальної та хорової класики українською мовою. В цьому контексті, слід відмітити, що даний проект продовжує давню традицію україномовних перекладів, закладену такими видатними поетами як М. Рильський, М. Лукаш, Л. Старицька-Черняхівська, Борис Тен. В наш час на цій ниві плідно виявляють такі поети, як вже згадувана Олена О' Лір, Максим Стріха та ін.   

Кандидат мистецтвознавства, доцент КНУКіМ Ігор Тилик

Фото: Ілля Корнійко, ліцензія cc by-sa 3,0

вівторок, 21 січня 2014 р.

Ігор Завадський збирає друзів,

Ігор Борисович Завадський
Ігор Завадський. Фото Наталії Чубенко,
ліцензія сс by-sa 3.0
20 січня 2014 у київському будинку актора відбувся концерт "Танго свободи", що був присвячений видатному акордеоністу Ігорю Завадському.

У концерті взяли участь учні Ігоря Завадського - Денис Снегірьов та Євген Гаврилюк, а також піаністка Оксана Євсюкова, а також були показані відеозаписи з виступів самого маестро. Урочисту атмосферу доповнив великий торт у формі баяну, яким шанувальники могли поласувати по завершенню концерту.

Найпопулярнішим твором концерту став "Лібертанго" Астора Піаццоли (назву можна перекласти як "Танго свободи") - цей твір прозвучав 4 рази - в обробці Зубицького (виконував Євген Гаврилюк), в оригінальній редакції (виконував Денис Снегірьов) і двічі - у відеозаписі виконання самого Завадського - концертного і відеокліпі.

На початку концерту ведуча, Раїса Недашківська, зачитала лист слухачам від Ігоря Завадського, в якому зокрема говорилося - "Велику сміливість проявляють всі музиканти, що беруть і братимуть участь в конкурсах, пов'язаних з продовженням добрих традицій, яким я поклав початок. Низький їм всім поклін від мене!!! Адже сміливість - це одна з найголовніших якостей, необхідних як у мистецтві, так і в житті"

В листі музикант також висловив тверду надію на те, що він неодмінно повернеться на сцену:
"Щоб не відбувалося, я обов'язково повернусь на сцену. Оновлений, помолоділий, з ще більш широкою душею і гарячим серцем. Повернусь, щоби довести - артиста зламати нічим не можна".

Для довідки. Ігор Завадський - вихованець Київської консерваторії, заслужений артист України, володар престижних міжнародних премій, зокрема головного призу «Золота ліра» на міжнародному конкурсі акордеоністів «Стефано Біззаррі» (1995). Концерти "Ігор Завадський збирає друзів" проводяться щорічно з 1998 року, до яких він залучає артистів та творчі колективи з України та інших країн світу.

У 2012 році творчий політ музиканта перервали правоохоронці. Яким чином, можна прочитати тут. Відтак, і традиція концертів, як написав сам артист, "за технічних причин перервалася".

Власне випадки, коли відомі артисти потрапляли за ґрати, але поверталися на сцену після жахливих випробувань, рідкісні, але історії відомі. Принаймні два зможемо навести.

Владислав Топілін, піаніст, вихованець Харківської консерваторії. В'язень 1946-1954 років, як військовополонений, по реабілітації викладав у Харківській та Київській консерваторіях.
Мечислав Вайнберг. композитор, вихованець Варшавської консерваторії. В'язень 1953-1956 років, звинувачений у єврейському націоналізмі, по реабілітації здобув звання народного артиста РСФРР, написав ряд симфоній і музику до кіно-і мультфільмів.