неділя, 6 березня 2011 р.

Курйоз на концерті пам’яті Карабиця, однак…

Андрій Бондаренко пише:

"Такий курйоз трапився в моєму житті вперше… Розповідаю просто заради того, щоб мої колеги були готові до такого роду ситуацій і гідно їх зустрічали.

Отже, все по порядку. 5 березня 2011 року, Малий зал Київської консерваторії (тобто “НМАУ”). Концерт присвячений пам’яті Івана Карабиця, в якому виконуються твори як самого Карабиця, так і його колег і учнів. В програмі концерту заявлено 18 номерів. Згідно програми особисто я беру участь в №2, №16 і №17.

№2 граю з альтисткою Поліною Кругловою (imho альтистка №1 як мінімум в Україні) експромт Карабиця. Зіграли вдало (буде запис, викладу). Далі сиджу, чекаю в артистичній (“клас №79″ навпроти залу), наступного свого виходу - №16, заявлено “Ретро-Сюїту” Жанни Колодуб, і №17, заявлено мою власну транскрипцію популярної пісні про калину, що за вікном. Обидва номери у 4 руки – разом з жінкою, Оксаною. Нашому виступу згідно програми передують виступи львів’ян Йожефа Єрміня і героя України лауреата премії ім. Т.Г. Шевченка, кандидата мистецтвознавства, завідувача кафедри історії української музики НМАУ, професора Мирослава Скорика (перерахував титули згідно буклету) в ролі концертмейстера власного романсу. Отже, з трепетом чекаю на появу Героя, що має передувати моєму виходу на сцену.

Однак….

ані Єрмінь, ані Герой України так і не з’являються. Натомість на сцену виходить співачка Ірина Пасічник, яка згідно програми має завершувати концерт. Найцікавіше потім. Я вже змирився з тим, що завершувати концерт доведеться мені, а не Ірині, коли чую, що Маріанна Копиця (вдова І. Карабиця) оголошує про… завершення концерту… Отакоє от…

Якби йшлося лише про виконання мого твору, напевно я би плюнув. Але підводити Жанну Колодуб ну зовсім не входило в мої плани. Отже, виходжу на середину залу і на очах у здивованої публіки виразно демонструю наявність своєї персони… Потім випрошую мікрофон і пояснюю, що я все ще існую, перепрошую що мушу ще затримати вельмишановну публіку в залі ще на кілька хвилин і сідаю за фортепіано.

Почуття свої не стану описувати , лише побажаю, шановний читачу, щоб з Вами подібні курйози ніколи не траплялися, а якщо раптом трапляться, то нехай цей мемуар надихне Вас бути рішучими в діях і впевненими у своєму існуванні в цьому марнотному світі."

Джерело: Блоґ Андрій Бондаренка

Коментар Півтона:

Насправді, Андрію, в Малому залі і не таке було... Згадайте хоча б концерт, коли Андрій Дьомін грав «Повітряну музику II» Івана Небесного для кларнета з магнітофонною плівкою, а плівка так і не зазвучала, бо звукорежисер не подбав як слід про технічну сторону справи. І взагалі 5 березня - важкий день: 1933-го нацисти виграли вибори, 1953-го Прокоф'єв зі Сталіним померли, 2000-го свиней навчилися клонувати...