12 червня на сайті Міністерства культури з'явився наказ про призначення на посаду виконувача обов'язки ректора Національної музичної академії України імені П. Чайковського Максима Олеговича Тимошенка. Це автоматично означає припинення повноважень попереднього ректора - Володимира Івановича Рожка. Коментарів щодо цієї події дуже мало. Між тим - постать В. Рожка на наш погляд неординарна - нелегко в музичній сфері знайти діяча, що зміг зібрати стільки полярних оцінок, від захоплених до нищівних.
[В. Рожок] належить до тих діячів музичної культури України, які цілеспрямовано і плідно працюють на ниві розбудови національного мистецтва України вже не один десяток років - О.В. Антонюк
Володимир Рожок прийшов на посаду ректора НМАУ у 2004 році. На цей час київська консерваторія вже встигла отримати назву «Музична академія», здобути статус національної (1995), заснувати електроакустичну лабораторію (1997), двічі провести Конкурс диригентів ім. Стефана Турчака (1994, 1998), і залучити до викладацького складу майбутніх Героїв України - Є. Станковича, М. Скорика, П. Муравського, Л. Венедиктова, Є. Савчука, Д. Гнатюка, Є. Мірошніченко, М. Стеф'юк.
Можу сказати про Володимира Івановича, що він хороший
музикант, ректор із музичним інтелектом, який знає напрями розвитку музики - Є. Станкович
Але вже під кінець 2004 року на В. Рожка чекало складне випробування - Помаранчева революція. Автор цих рядків був свідком негречних висловлювань В, Рожка про тодішній неофіційний гімн помаранчевих - «Разом нас багато», і може собі уявити, яких неймовірних зусиль волі ректорові коштувало погодитись із вимогою студентів надати протестувальникам можливість відпочивати у приміщенні академії. Власне, як пишуть у мемуарах, погодився лише після розмови з майбутніми високопосадовцями, а на той момент народними депутатами Р. Безсмертним та Ю. Плавенком.
2009 року В. Рожок ініціює проведення хорового фестивалю «Пасхальна асамблея», який згодом став одним із найбільш помітних музичних заходів в Україні. На цей час виповнюється вже 12 років іншому відомому хоровому фестивалю - «Золотоверхий Київ», який проводиться щорічно у травні-червні з 1997 року з ініціативи М. Гобдича. Але «Пасхальна асамблея» має принципову відмінність - її співзасновником став Московський патріархат, і відповідно концерти відбуваються саме в храмах цієї організації. З 2010 року фестиваль стає міжнародним, щоправда міжнародність поширюється переважно на ті країни, де діє РПЦ і її сателіти - Росія, Білорусь.
У наш час написано багато Літургій, у яких композитори використовують сучасні засоби композиторської техніки. Тому іноді доводиться говорити композиторам, що їхня Літургія не може звучати у храмі, тому що від неї всі фрески будуть перемигуватись між собою. Храм – не для того, щоб експериментувати, а для того, щоб людина прийшла й помолилась, відійшла хоча б на мить від суєти світу цього. А музика, побудована на кластерах, модернових звучаннях, налаштовує душу агресивно - В. Рожок
Документальна відповідь на питання щодо громадсько-політичної орієнтації В. Рожка з’явилась у 2012 році. Саме тоді В. Рожок балотувався у народні депутати від Партії Регіонів під №172 . І хоча 172-й номер не дозволив йому зайняти тепле місце під куполом, цей документ став тим самим лакмусовим папірцем, крізь який ми можемо оцінювати його діяльність - попередню і подальшу.
Звісно, у 2012 році ми ще не знали, чим правління Януковича закінчиться, але вже знали і про його судимості, і про мільярдні статки його однопартійців, тож членство в «регіонах» вже сприймалось як однозначний діагноз.
Того ж року на В. Рожка чекало ще одне випробування - колективна заява студентів із проханням про навчання державною мовою. Строго кажучи російську нав’язували в київській консерваторії і до В. Рожка. Скажімо, фортепіанний факультет був по суті російським мабуть ще з часів Глієра. Кафедра російської музики іншою не могла бути в принципі (її до речі як раз В. Рожок як окрему одиницю скасував). Приємно, що студенти-українці власне почали боротись. Втім, їм і далі розповідають, що ми всі належимо мовляв до «єдиної російської культури», а сама консерваторія «заснована на півдні Росії».
Що ж, сподіваємось, край москвоцентризму покладе новий ректор, а поки продовжимо оповідання.
2013 року на пана Рожка чекало випробовування від Євгенії Басалаєвої. Ми точно не знаємо, що саме вони не поділили, але Євгенію Олександрівну ректор таки звільнив. До речі не тільки її. Про це є стаття, опублікована в газеті «Культура і життя» під назвою «Дещо з історії знищення українського митця... в Україні» (Культура і життя. - 2014, №24, 25, 26). Врешті суд визнав, що звільнення Є. Басалаєвої було незаконним, щоправда лише через 2 роки по тому.
Кінець 2013 року - початок 2014 - ще одна революція. На відміну від Помаранчевої - кривава і з людськими жертвами. Зараз важко встановити правду про те, хто, коли і як потрапив у приміщення консерваторії в той жахливий час з вечора 18-го до вечора 20-го лютого 2014. Втім, подяка від сотника майдану В. Парасюка ректорові В. Рожку публікувалась навіть на офіційному сайті консерваторії, тож в певний момент часу Партію регіонів і її хазяїна В. Рожок таки зрадив.
Від імені Майдану дякую Вам за значну допомогу, яку Ви надали всім учасникам, розмістивши їх у фойє Великого залу Оперної студії Академії - В. Парасюк
2016 рік - і знову неприємний сюрприз від Євгенії Басалаєвої та народного депутата Ірини Суслової - публікація документів, що свідчать про фінансові зловживання керівництва НМАУ . І відповідний брифінг. Довершили удар журналісти програми «Ревізор», відвідавши їдальню НМАУ і знайшовши там тарганів. До речі автор цих рядків із вдячністю згадує цю їдальню з демократичними цінами, щоправда це спогади 20-річної давнини, коли таргани там ще не мешкали. Так чи інакше, після інциденту їдальню закрили, а лишили тільки розливайку кави з дорогими цінами.
Згодом, щоправда ректор виграв суд першої інстанції щодо захисту честі і гідності, про що було голосно поінформовано громадськість, але програв апеляцію, про що ЗМІ якось скромно мовчать. Врешті, провини В. Рожка в судовому порядку теж не доведено, тож і ми обмежимося лише посиланнями на те, що написали інші. Можливо, колись напишуть більше, і ми матимемо більше підстав для висновків - чи мали місце фінансові зловживання і чи мав хтось з того особисту вигоду .
Між тим темні смуги і надалі чергуються зі світлими. Того ж, 2016 року консерваторські науковці готують для свого ректора безцінний подарунок - випуск наукового журналу «Часопис» №32, цілковито присвячений його постаті. Журнал вміщує 75 статей, 37 привітань, 2 присвячених ректорові музичні твори (автори - Г. Гаврилець та Л. Дичко) і бібліографічні покажчики в додатку. І хоча вимогам наукової статті з цих 75 відповідають далеко не всі, тим не менш подарунок цей - безцінний.
І це не єдине видання. Не менш розкішним подарунком стала видрукована у Ніжині книга «Володимир Рожок: Шлях до визнання», що включає автобіографію ректора, і також спогади колег.
Спробуйте пригадати, хто ще із музикантів був за життя втішений збіркою спогадів, та ще й з музичними дарунками? Ані Є. Станкович, ані М. Скорик, ані А. Авдієвський або П. Чуприна чи В. Лукашев, які поділились спогадами про В. Рожка у згаданих книжках, самі таким же прижиттєвим подарунком від колег похвалитись не можуть. Єдиний, хто міг би похвалитись принаймні не меншим - це Й. Кобзон - у нього є великий прижиттєвий пам’ятник в Донецьку. Статті справді сповнені теплих емоцій - в них розповідається і про людяність Володимира Івановича, і про увагу до колег, і про неабиякий організаційний хист, про витримку, та й широку обізнаність в історії та сьогоденні українського музичного життя.
Чому ж, перебуваючи на вершині слави, В. Рожок не подав свою кандидатуру на вибори ректора на наступний термін? Цього поки що не знаємо. Міністерський сайт пише лише про те, що на вибори ректора не було подано жодної кандидатури.
І насамкінець - погляд у майбутнє. Імовірно, в колективі, де еліта щиро захоплена попереднім ректором, новому ректору завоювати довіру буде не так просто. Крім того, не забуваймо про загалом несприятливу політику Мінкульту у сфері мистецької освіти - наразі відповідний департамент захоплений більше експериментами у реформуванні, оптимізацією мережі, скороченнями колективів, економією коштів, але аж ніяк не створенням комфортних умов для учасників навчального процесу. Звісно це також не кращим чином відбивається і на атмосфері у колективі.
Але є і активи. Це і високий рейтинг НМАУ серед музичних вишів, і зв’язки з іноземними партнерами, і врешті велика кількість талановитих українських музикантів, які отримали гідну освіту ще в ті часи, коли міністерство ще не захоплювалось оптимізаціями. Звичайно, є перспективні кадри і серед молоді.
Тому життя триває і хочемо побажати колективу НМАУ - подальшого розвитку, руху вперед і, звичайно, відповідності статусу національного - саме українського (!) національного (!) вищого (!) навчального (!) закладу.
Півтон Безвухий
на умовах сс by-sa 3.0
Немає коментарів:
Дописати коментар