Українська мова в Національній музичній академії: нова заборона у Валуєвському стилі

Чи стане зала НМАУ імені героя АТО Василя Сліпака залою імені громадянина РФ Богдана Волкова?

Перепубліковуємо, до Вашої уваги, статтю М. Стріхи, опубліковане в інформаційному ресурсі "Новинарня"

Максим Стріха  науковець, письменник, театрал
(джерело - "Новирнаря")

Рекомендую читачам не полінуватися й уважно перечитати цей документ: адже він заслуговує на почесне  місце в майбутніх наукових дослідженнях, присвячених історії боротьби з українською мовою.

Але заслуговує не новизною, а тим, що все описане в ньому відбулося в 2019 році, а не в давно минулі часи.

Адже автори Валуєвської (1863 року) та Емської (1876 року) заборон так само «діяли в інтересах народу» і спиралися на «звернення знизу» від «благонамеренных малороссиян».

Ось що писав 11 липня 1863 року статс-секретар Петро Валуєв імператору Олександру ІІ: «Самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах малорусского наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием».

З таким самим «негодованим»  сьогоднішні «благонамеренные малороссияне» – 61 студент НМАУ – звернулися до міністра Володимира Бородянського з вимогою захистити їх від ініціативи письменників, науковців і громадських діячів повернути українську мову в освітній процес академії в царині оперної підготовки. Їх палко й одноголосно підтримали інші «малороссияне» – колективи кафедр «Оперного співу», «Камерного співу», «Оперної підготовки та музичної режисури».

При цьому жодних інших аргументів, окрім безліч разів повторюваних мантр «про світову практику», учасники різних зборів і засідань у НМАУ не висували.

Те, про що говорили їхні опоненти (як наголошували: великі композитори минулого писали опери з розрахунку на виконання мовою, зрозумілою для публіки; світова практика виконання опер різна, є провідні театри, де, наприклад, всі опери виконують у перекладі англійською; українські оперні переклади створювали наші провідні поети, і вже тому вони гідні й тепер звучати зі сцени; нарешті, опер саме українською мовою вимагає переважна частина «поза-музичної» української інтелігенції), було цілком зігноровано.

У НМАУ всі одноголосно погодилися: зайвим є все те, що непотрібне для якнайшвидшої траєкторії руху випускника за кордон.

Роль доброго імператора Олександра ІІ для стурбованих «підступами українофілів» студентів і викладачів НМАУ виконав держсекретар і голова ліквідаційної комісії мінкультури Ростислав Карандєєв, який пояснив: у рамках університетської автономії виш може чинити все, що йому заманеться.

Щоправда, цікаво, чому на звернення до міністра культури, молоді та спорту відповідало вже ліквідовуване Міністерство культури, яке ні перед ким ніякої політичної відповідальності вже не несе. Схоже, що міністр Бородянський вирішив просто відсторонився від справи, яка від початку мала сумнівний присмак…

Отримавши індульгенцію від Мінкульту, вчена рада НМАУ одноголосно вирішила: здійснювати постановки оперних вистав у Оперній студії НМАУ ім. Чайковського мовами їх оригіналів.

Загалом, для цього не треба було скликати вченої ради: оперні постановки впродовж минулих років тут і так здебільшого здійснювали мовами оригіналів. Та й ніхто з прибічників україномовного виконання не заперечував, що студентів потрібно вчити співати так само італійською, французькою і німецькою.

Проте додані до згаданого повідомлення протоколи трьох кафедр не лишають сумнівів:

ЗА ЦИМ ФОРМУЛЮВАННЯМ СТОЇТЬ ТОТАЛЬНА ЗАБОРОНА ВИКОРИСТАННЯ ПЕРЕКЛАДІВ СВІТОВОЇ КЛАСИКИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

при підготовці студентів як з оперного виконавства, так і з камерного співу.

Віднині диплом НМАУ вже не можна буде отримати, навіть якнайпроникливіше й якнайбездоганніше виконавши романс Шуберта в перекладі чи то Максима Рильського, чи то Дмитра Ревуцького. Потрібен буде тільки бездумно завчений німецький оригінал. А про оперу вже й не йдеться: ті, хто звик ходити до Оперної студії задля україномовних «Фауста» чи «Севільського» (як трепетно оберігав рідну мову в цих своїх постановках незабутній Дмитро Гнатюк!), можуть віднині забути дорогу до зали імені Василя Сліпака…

В повідомленні на сайті НМАУ наголошено: кожний театральний сезон Оперної студії відкривається оперою Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Якби автори цього тексту читали книжки з історії української культури, вони б розуміли: це речення зовсім не свідчить про те, що в НМАУ працюють палкі патріоти. Адже й найзатятіші українофоби минулого, на кшталт Михайла Юзефовича чи Тимофія Флоринського, зовсім не заперечували проти «природної любові малоросіян до рідного наріччя й рідної землі» (цитую сумновідому працю професора Флоринського «Малорусский язык и “украінсько-руський” литературный сепаратизм», видану в 1900 році). І Тараса Шевченка вважали вони видатним народним поетом (тільки занадто «тенденційним» у своїй любові до рідного народу). І «Запорожця» з «Наталкою» ладні були слухати.

Проти чого заперечували вони затято й принципово – це проти спроб піднести статус «наріччя для хатнього вжитку» до статусу самостійної мови, а тим більше – мови державної. Емський акт 1876 року, дозволяючи твори на селянську тематику «на малоруському наріччі» (літературний аналог оперного «Запорожця за Дунаєм»), водночас категорично забороняв переклади світової класики просто за ознакою їх українськості. Тим-то поява української мови в опері (ще до «українізації» й до Першої світової, в театрі Миколи Садовського, нею йшли «Сільська честь», «Продана наречена», «Галька») мала й виразне політичне значення. Тим-то так самовіддано працювали над оперними перекладами Микола Вороний, Дмитро Ревуцький, Людмила Старицька-Черняхівська, Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Микола Лукаш. Тим-то сьогоднішнє заперечення української мови в НМАУ теж має політичне значення – тільки зі знаком «мінус». І ніякий «Запорожець» тут не рятує.

До речі, про «Запорожця»: переучуючи нині вже згаданих «Фауста» і «Севільського» мовами оригіналів (і порушуючи тим категоричну вимогу постановника цих вистав Дмитра Гнатюка), діячі НМАУ змушені будуть потоптатися по його пам’яті ще раз. Річ у тому, що в написаному в рік Валуєвської заборони «Запорожці» султан (хоч і магометанин, але ж монарша особа!) не міг співати на «малоросійському наріччі». Відтак в оригіналі цю партію (а також партії всіх інших турків) написано російською. Практика виконання цих партій в українському перекладі бере початок з 1910-х років, з того ж таки театру Миколи Садовського…

Цікаво, як буде виконано рішуче рішення вченої ради НМАУ щодо мов оригіналів у цьому випадку? Звісно, мені складно уявити незабутнього Дмитра Михайловича, який, вийшовши на сцену в шатах султана, заспівав би: «Отрадно сердцу здесь!» А втім, у НМАУ сьогодні можливе все.

Наприклад, можлива студентська ініціатива про перейменування зали імені Василя Сліпака на залу імені Богдана Волкова. Адже для студентів, які не готові просто вділити трохи зайвого часу для рідної мови й рідної публіки, героїчна постать Василя Сліпака, який, маючи відкриті дороги до світового тріумфу, віддав не лише час і кар’єру, а й життя, захищаючи Україну, вочевидь є чужою і вкрай незрозумілою. Справжнім зразком для наслідування для них є скоріше прагматичний учень одного з найактивніших ініціаторів теперішньої заборони української мови в НМАУ професора Олександра Дяченка, тенор з Донеччини Богдан Волков, який не тільки вирвався на кращі сцени світу, але й отримав у 2016 році (в числі інших колишніх українців) російське громадянство від Володимира Путіна.

Богданом Волковим у НМАУ нині відверто пишаються. Як розповіли мені знайомі журналісти,

ПИШАЮТЬСЯ Й БАГАТЬМА ІНШИМИ КРАЩИМИ ВИПУСКНИКАМИ, ЯКІ ВЖЕ В ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ БЕЗ ЖОДНИХ ВАГАНЬ ПІШЛИ СПІВАТИ НА РОСІЙСЬКУ СЦЕНУ, – АБИ ПЛАТИЛИ.

Тож завтра цілком може з’явитися ще одна студентська петиція, на яку надійде ще одне роз’яснення з ліквідовуваного мінкульту про те, що це внутрішня справа вишу. Цікаво, чи ухвалить тоді очолювана ректором Максимом Тимошенком учена рада ще й таке рішення?

Адже (цитую те ж таки повідомлення з сайту) «думка студентства є вирішальною у основних структуротворчих елементах адміністративної, громадської та творчої роботи НМАУ».

Звісно, й це дикунське рішення НМАУ не означатиме кінця явища україномовної опери. Її справді чекає публіка – як свідчить бурхливий успіх поставленої в жовтні у Львові в експериментальному мистецькому просторі LEM класичної «Лючії де Ламмермур» Доніцетті в перекладі геніального Миколи Лукаша, і аншлаги на виставах комічної опери того ж Доніцетті «Viva la mama» на сцені Київської опери на Контрактовій площі.

У тій таки Київській опері (не плутати з Національною оперою України, яка принципова в своєму неприйнятті української мови у виставах світової класики) зараз готують україномовні прем’єри «Весілля Фігаро» Моцарта і «Ромео та Джульєтти» Гуно.

Отже, маю підстави сподіватися, що й у НМАУ не всі студенти поділяють позицію 61 підписанта-«малоросіянина».

І зала Василя Сліпака залою Богдана Волкова ніколи не стане, а з її сцени українська мова ще звучатиме (як не завтра, то колись) на вустах не лише персонажів у шароварах.

   . 

див. також

• У НМАУ заборонять співати українською?