Сторінка 14 видання приваблює посиланнями на цих двох авторів: на Дзюбу - в підтвердження того печального факту, що українська інтелігенція за радянські часи практично втратила національну пам'ять, а на Леніна - в якості фундаменту концепції інтернаціоналізму, як історично обумовленого феномену на шляху переходу капіатлізму в соціалізм. Автор згоден з обома, а всі радянські негаразди списує на послідовників Ілліча, які відхилилися від заповідей свого вождя.
Страшенно цікава робота з точки зору історії вітчизняного музикознавства. Такий своєрідний перехід від захопленого комунославія до реквієму по жертвах імперіалізму усіх часів.
Відмітимо очевидний "плюс" цієї перехідної роботи - раціональне зерно, яке ми рекомендуємо для дискусії з неоінтернаціоналістами. Автор розглядає національний і інтернаціональний вектори у їх діалектичній взаємодії, і декларує, що ця взаємодія мала би "забезпечувати розвиток культурної самобутності" і "перебороти національний консерватизм". Автор також постулює, що інтернаціональне знаходиться "не біля, на д чи під національним, а всередині національного" (с. 15).
Для декого мабуть варто також нагадати, що націоналізм не передбачає цілковитої відмови від інонаціонального, але вбачає цінність інонаціонального саме як джерела оновлення і збагачення національного, але не шляхом сліпого запозичення, а шляхом творчого переосмислення і асиміляції на національному ґрунті кращих тенденцій.
