Порадувало відкриття 30-го Київмузикфесту, на якому прозвучали дві світові прем’єри - 9 симфонія В. Сильвестрова і «Credo» Л. Грабовського. Ділимося враженнями.
Відкриття Київмузикфесту — це завжди подія, і організатори традиційно намагаються на відкриття включити щось найбільш цікаве, найбільш актуальне, що приваблювало би публіку. Цього разу на відкритті прозвучали чотири твори — Концерт №2 для оркестру Івана Карабиця, «Credo» присвячене 5-й річниці Революції Гідності Леоніда Грабовського, Концерт №10 для скрипки з оркестром Мирослава Скорика і 9-а симфонія Сильвестрова.
Відкривав фестиваль Концерт для оркестру Івана Карабиця. Цей твір добре відомий київській публіці і в хорошому виконанні Національного оркестру послухати цей твір — завжди задоволення. До речі Івану Карабицю скоро 75 років і ми сподіваємось, що ця дата буде гідно відзначена музичним співтовариством України.
«Credo» Л. Грабовського — цей твір вартий окремої наукової статті, серйозно. До речі небагато композиторів звертались до тематики Революції Гідності. Власне до сих пір справді достойний уваги і духу Майдану мабуть тільки один — цикл хорових «Гімнів» В, Сильвестрова.
По свіжих слідах опишемо цей твір. Що запам’яталось і привернуло увагу:
- Склад оркестру: струнні, мідні духові і флейта пікколо. Пікколо грає лише на початку - і це пронизливий свист над оркестровим тутті. Так, картина незламного Майдану одразу постає перед очима. Струнні і мідні надалі існуть в діалозі - інколи нашаровуються, інколи вступають почергово, але у кожної групи свій акустичний і драматургічний простір.
— Гармонія: атональність. Ми би сказали - гетерофонічна атональність. Тобто це не рафінована додекафонія Веберна чи постійно експресивні дисонанси Станковича, а саме гетерофонія, тобто напластування великої кількості голосів, які утворюють певний масивний потік звуку навколо тільки авторові відомих контурів.
— «Броунівський рух». Вражаючий ефект, який досягається грою на 3-4 піано кількох речетативних ліній тривалостями різної довжини, але переважно короткими, витриманих приблизно в одному регістрі і в одному тембрі (струнні з сурдиною або валторни з сурдиною) поряд із лінією, що грається довгими тривалостями. Цей ефект нагадує броунівський рух, або ж рух натовпу на площі, якщо спостерігати його з висоти польоту квадрокоптера. Цей прийом, здається, композиторами ще не освоєний. Щось подібне можна знайти у Лютославського, але там інший образний стрій, більш просвітлений.
— Драматургія: твір сприймається векторно. Гетерофонія перемежається з монодією, струнні тембри - з мідними, це антитеза медативному світосприйняттю більшості сучасних композиторів.
Повторимось, маємо надію, що з часом теоретики, проаналізувавши партитури, представлять нам більш детальний аналіз на сторінках наукових журналів. Твір того вартий.
Концерт №10 М. Скорика у Києві звучав вперше. Відзначимо перш за все чудову гру соліста - Марко Комонько. Чудово володіє звуком, бездоганна інтонація. Віддамо належне і оркестру - грамотний і коректний супровід. Шанувальники класичної гармонії змогли насолодитися класичними гармонічними зворотами, якими автор володіє досконало, для шанувальників джазу знайшлись фрагменти у джазовому ключі з хай-хетом, а для шанувальників шансону - навіть окремі фрагменти з інтонаціями шансону. Були також політерцієві акорди і навіть окремі дисонанси, що засвідчили, що і цей напрямок авторові під силу.
І нарешті симфонія №9 Сильвестрова. Її певно очікували сотні музикантів. І Сильвестров очікування виправдав. Так, це знову масштабне полотно для великого складу оркестру, яке сприймається як відтинок далекої подорожі крізь гру різнобарвними звучностями. Драматургія симфонії розкривається через чергування епізодів — тональних і атональних. В атональних звукові напластування — тут Сильвестров знов таки виправдав очікування шанувальників прийомами оркестрової імітації фортепіанної педалі — вони мають кварто-тритонову або цілотонову будову. В тональні фрагментах ми знову почули наші улюблені алюзії на авторів класичної епохи, але саме алюзії — і ритміка і тональний план витримані у характерних для В. Сильвестрова зворотах.
До речі, ось це співвідношення тонального і атонального у музиці В. Сильвестрова на наш погляд досліджено ще недостатньо. А між тим це дуже цікавий поле для досліджень — тут можна виявити і характерні звороти, і певні закономірності співставлень — у великих симфоніях тональність виринає аж тоді, коли після атонального фрагменту вона сприйматиметься достатньо свіжо, а атональність — на початку і в кінці.
За словами ведучої, Лесі Олійник, ця симфонія закінчується переможним акордом. Ми з пані Лесею не погодимось — симфонія закінчується малою ноною в низькому регістрі на тихій динаміці — це скоріше акорд, що розчиняється в постмодерній невизначеності, а не провіщає перемогу (кого над ким?).
Замість підсумку. Попри досить лагідну, як для кінця вересня, погоду, людей в залі було небагато, приблизно пів залу. Проігнорували концерт і чиновники — цього разу не було людей ані з мінкульту, ані навіть з КМДА. Принаймні четверо слухали симфонію не витягаючи носа з мобілок — з балкону це було добре помітно. Автор з ностальгією пригадує часи, коли прем’єри симфоній Сильвестрова слухав через брак вільних місць стоячи.
Можливо негативну роль зіграла тут цінова політика філармонії — подорожчання квитків відлякало частину постійних слухачів, і навіть безкоштовний вхід на концерти фестивалю тепер вже не допомагає. А можливо дається взнаки загальне «позеленіння» населення: академічна музика — це насамперед про мислення, а мислити більшість тепер не любить. Здається, В.Сильвестров і Л.Грабовський — це останні із геніїв епохи, яку «зелені» так хочуть змінити чимось простішим для споживання.
Півтон Безвухий
Немає коментарів:
Дописати коментар