2006 року український вчений І. Діяк опублікував статтю "П'ята колона в Україні: загроза державності", в якій дав засадничий аналіз діяльності «п'ятої колони» в Україні і зокрема виділив у складі п'ятої колони дві складові - етнічні меншини та «ренегати» - тобто українці, які зрадили батьківщину на користь ворога [1].
На жаль дослідник практично не торкається теми мистецтва, зокрема музичного, проте на наш погляд цей пласт також потребує вивчення - «ренегати» знайшлися і у цій сфері діяльності, продукуючи твори, що прославляють окупанта, спонукають до виправдання його дій і засудження дій тих українських героїв, що чинили спротив окупантові. Роль таких творів не слід недооцінювати. Як і будь-який продукт мистецтва, особливо якщо він виконаний на високому професійному рівні і всіляко популяризується, здатен справити на слухача естетичне враження, спонукати його емоційно співчувати окупантові і, принаймні на ірраціональному рівні, прийняти його сторону. Як свідчить практика, автори такого роду творів отримували в СРСР певні преференції – нагороди, звання, перспективи кар’єрного росту, що врешті й позначилось позитивно на їх кількості.
В цій статті ми проаналізуємо один із численних «ренегатських» творів – оперу «Арсенал» Григорія Майбороди, що була написана 1960 року до декади українського мистецтва у Москві і згодом дозволила його авторові здобути звання народного артиста СРСР, Шевченківську премію та посаду секретаря спілки композиторів України. Лібретистом виступив Андрій Малишко.
Дія опери відсилає до подій Січневого заколоту в Києві, коли робітники заводу «Арсенал», натхнені наближенням військ радянської Росії, вчинили збройне повстання проти Центральної Ради Української народної республіки. В опері взаємодіють дві сюжетні лінії – політична, що представляє боротьбу трьох сил – білогвардійської Росії, більшовиків («арсенальців») та прихильників незалежної України («петлюрівців»), а також ліричної – любовного трикутника арсенальця Максима, в якого одночасно закохані сестра українського сотника Горбенка – Мар’яна та служниця того ж сотника – Ярина.
Подаємо зміст опери, коментуючи драматургічні прийоми, задіяні композитором і лібретистом.
Перша дія відкривається сценою штабу Керенського, сповненого апокаліптичних передчуттів («Невже кінець? Невже загинула Росія?»). Для підсилення відчуття апокаліптичності автори вводять персонаж п’яного поручника, що мріє про власний порятунок і пропагує алкоголізм. З’являється український сотник Горбенко, який пропонує генералові союз («перед лицем страшної небезпеки»), проте генерал не встигає відповісти – вривається більшовик Максим, що виголошує ультиматум – здача в полон (мовляв, «історія змітає вас з дороги»).
Діалог Горбенка і Максима закінчується миром завдяки Мар’яні, яка нагадує ворогуючим, що «одна в нас ненька – Україна».
Натомість генерал, недовго думаючи, покінчує з собою під ліричний до-мажорний спів оркестру. Ми би трактували цю сцену смерті двояко – з одного боку як просвітлення, в традиціях, наприклад, загибелі Аїди і Радамеса, що також за політичних обставин втратили сенс життя і лише у смерті знаходять єднання, а з іншого – як верх цинізму – смерть людини трактується як звичайнісінька подія, не варта навіть спеціальних музичних засобів виразності.
Друга картина показує штаб арсенальців, де Ярина співає свою пісню «не на горе не на лишенько», а потім любовний дует з Максимом. Відзначимо підступний ідеологічний хід авторів – композитор малює заколотника обранцем дуже симпатичної і зворушливої дівчини, чим спонукає слухача перейнятися до нього співчуттям і симпатією. Відтепер слухач вболіватиме за долю закоханих, і згодом вболіватиме за успіх заколоту, який стає умовою для їх майбутнього щастя.
Мар’яна вдруге виходить у доволі хаотичній компанії студента, есера і осавула, що надалі утруднить сприйняття її образу всерйоз. Дует Мар’яни і Максима міг би розглядатися як класичне нерозділене кохання, втім нерозділеність має політичну складову – Максимові потрібна бойова подруга, роль якої Мар’яна не готова виконувати. Втім страждання Мар’яни вирішені композитором достатньо щиро. Наступна, дещо кокетлива сцена Мар’яни і Олекси, брата Максима, мабуть покликана остаточно закріпити у слухача співчуття саме Ярині і правильності вибору Максима.
Закінчуються перша дія сценою штурму «Арсеналу» українським військом. Бій висвітлено вельми упереджено – якщо арсенальці волають про «стяг червоний бойовий», то «петлюрівці» не тільки не згадують про жовтоблакитний прапор, але й взагалі не співають практично нічого змістовного. Аби розвіяти у слухача щонайменшу симпатію до українців, автор вводить образ матері Максима, яка, як і подобає в таких ситуаціях матері, починає волати до Господа, щойно її сина-заколотника схопили. Перемога українських військ над заколотниками для українського композитора є великою печаллю, і він закінчує першу дію причитаннями матері і уходом в безпросвітний мі-бемоль мінор, що підсвідомо спонукає співчувати поразці заколотників і слухача.
Друга дія (третя картина) відкривається арією сотника Горбенка. Аби надати образові героя негативних рис, поет вкладає в його вуста меркантильні мотиви, кровожерливість, а композитор використовує хроматичні ходи і тонально-невизначену гармонізацію, що хоча й не виходять за межі дозволеного соцреалізмом, проте доповнює відчуття непевності героя. Ярина, а потім і Мар’яна просять сотника помилувати Максима, втім відповідь сотника резонна – «коли палає Україна, від краю до краю, коли відплата нам єдина – прокльони і кров, чи можу ворога прощати?»
Поміж двома дуетами є номер в казематі, коли серед охоронців табору в цілком українських традиціях знаходиться колаборант, завдяки якому Максим врешті вибереться на волю.
Четверта картина повторює прийом, використаний у першій – «петлюрівці» вдаються до пияцтва. Жіноча сцена знов дещо нагадує «Аїду» - Мар’яна пропонує Ярині зректися коханого з позицій соціальної переваги. Ярина натомість пропонує Мар’яні приєднатися до заколотників, що для Мар’яни не прийнятно - вона резонно відповідає, що це - загибель. Петлюрівці ж тим часом, продовжують пиячити, приблизно як і польське військо в «Сусаніні».
П’ята картина – другий штурм «Арсеналу» українським військом. Як і перший закінчується перемогою українського війська, яка автором знов-таки сприймається трагічно, цього разу в ре-мінорі і на фортіссімо. Максима вдруге захоплюють в полон, що знов таки пропускається крізь призму страждань матері заколотника.
Третя дія має трагічну розв'язку – обидва герої гинуть. В шостій картині гине Максим. Аби загибель заколотника сприймалася трагедією, автор змальовує її вкрай цинічно – він гине від пострілу у спину. Перед загибеллю, як і належить юному ленінцю, він відмовляється складати зброю. Мар’яна, як і Амнеріс, всіма силами намагається відвернути страту, проте сотник, як і фараон – незламний.
Сьома картина. На відміну від багатьох оперних героїнь, що гинули або божеволіли невдовзі після втрати коханого, Ярина обмежується вокалізом без фатальних наслідків. Мар’яна ж вирішується на відчайдушний крок і йде на братовбивство – вона застрілює Горбенка. Як і загибель Генерала, загибель сотника оцінюється композитором цинічним до-мажором, щоправда якщо смерть Генерала супроводжувалася смиренним до-мажором, то загибель Сотника – урочистим і помпезним.
Епілог змальовує ті страшні криваві дні, коли війська Муравйова взяли Київ і вчинили у місті червоний терор. За спогадами дружини композитора - Тамари Майбороди, композитор не встигав написати фінал опери, і замість нього це зробив диригент Веніамін Тольба, якому й було доручено ставити прем’єру спектаклю[2]. Тольба підійшов до справи суто технічно – він поєднав фанфарний вступний матеріал та «варшав’янку» і підвів фінал до урочистого апогею. Композитор з варіантом Тольби погодився і не переглядав його.
Щоправда, фінал не виглядає однозначно урочистим – фанфарна тема, на якій він вибудований, відкриває «білогвардійську» картину, супроводжує петлюрівський хор, її гармонізація містить антагоністичні з гармонічної точки зору включення (раптові включення тривалістю дві долі тональності третього ступеню спорідненості), і тому сприймається вона радше як тема війни, жорстокої і нелогічної, ніж як суто більшовицька. В результаті з суто музичної точки зору, фінал опери неоднозначний – радше апогей крові над спокоєм, ніж перемоги добра над злом. Імовірно в тому заслуга Тольби. В тексті ж Малишка все однозначно – «за нами день, за нами даль багряна, за нами сонце і життя, за нами народная слава». В прославленні забувають своє горе й усі три жіночі персонажі.
Підведемо підсумки. І Георгій Майборода, і Андрій Малишко, майстерно використовують драматургічні прийоми задля подання образу заколотника як позитивного і подання образів українських патріотів як негативних. Більшовицький ватажок має ім’я і оточений любов'ю жінок, тоді як сотник має лише прізвище і обділений любов'ю. Викривляються мотиви дій персонажів. Так, волелюбні мотиви дій українців підмінюються меркантильними інтересами сотника і культом особи Петлюри з боку вояк, натомість багатотисячні жертви червоного терору авторами до уваги не беруться – замовчуються. А можливо сприймаються авторами в порядку речей?
Так чи інакше, зараз опера вийшла із репертуару оперних театрів і залишається документом своєї епохи, епохи ренегатів, перевертнів і холуїв. На жаль далеко не поодиноким. Інші подібні шедеври очікують на свого дослідника.
Література
[1] Діяк І. П’ята колона в Україні: загроза державності /. Діяк І. В. — Біла церква, 2006. — 128 с. (Книга доступна в Інтернеті)
[2] Тамара Майборода. «Как сзодавался арсенал» / Вениамин Тольба : портрет дирижера в воспоминаниях современников / состав. В. В. Тольба. — Нежин : ООО «Гідромакс», 2009. — 400с. : ил.
вівторок, 6 травня 2014 р.
пʼятниця, 2 травня 2014 р.
Освоюємо пласт стрілецьких і повстанських пісень!
Є ідея влаштувати концерт з музичних творів в академічному напрямку, що пов'язані з тематикою національно-визвольного руху в Україні. Якщо оперативно спрацюємо - концерт може відбутися в рамках фестивалю "арт-форум" у майстер-класі (до 23 травня).
На мій погляд ця ніша потребує освоєння.
З одного боку митці завжди оспівували драматичні сторінки історії свого народу - згадаймо творчість боянів, потім кобзарів, потім опери Лисенка і, врешті - творчість сучасних рокерів. Тож чому б не спробувати свої сили і нам, академістам?
З іншого боку композитори-академісти накопичили чималий досвід обробки українських народних пісень, щоправда концентрувались більше на ліричних або обрядових. Тож чому б не звернутися врешті до стрілецьких і повстанських?
Актуальність освоєння такого пласту очевидна - адже мистецтво покликано не тільки розважати, але й виховувати. В наш час - особливо.
Отже, для участі в проекті прошу усіх колег зголоситися - композиторів - з власними творами, а виконавців - з репертуаром. Один з моїх колег вже запропонував 4 пісні (є тут - http://aib.at.ua/index/vokalni_ta_khorovi_tvori/0-28). Натхнення можна черпати, наприклад, на сайті pisni.org.ua, а краще безпосередньо в народному середовищі.
Найбільше цікавить тематика, що в радянські часи з відомих причин гарантовано підпадала під табу. Пропозиції пишіть тут в коментарі, або моєму колезі у фасевоок, вконтакт, на імейл або в будь-який інший зручний для вас спосіб.
неділя, 23 березня 2014 р.
Будинок творчості композиторів: чи не подумати про люстрацію?
Автор цих рядків пам'ятає цей будинок в кінці 1990-х. Тут стояв кабінетний рояль, по трубах тік життєдайний кип'яток, по проводах - електричний струм.
Нинішній стан речей породжує два одвічних питання - "хто винен і що робити".
На перше питання відповісти нескладно. Достатньо просто поцікавитись хто очолював Спілку композиторів в останні роки.
З другим важче. Одразу відкинемо надію на люстрацію в НСКУ або в Мінкультурі. Для успіху в люстрації повинна бути зацікавлена більшість, а її поки що немає. Тоді лишається три речі. Знайти:
- інвестиції для відновлення інфраструктури;
- людей, яким було би цікаво тут жити постійно і можливо платити менше ніж за оренду хати в Києві;
- людей, які змогли би це все організувати.
Власне цим займається проект SOS Ворзель. Між тим для моїх колег музикознавців підкину ідею - дослідіть історію Будинку творчості від її початку до сьогодення. Робота спокійно потягне на 200 сторінок і навіть більше. Ви відкриєте світу чимало цікавих штрихів до біографій українських композиторів.
середа, 12 березня 2014 р.
Лист Міністру культури України з приводу відсторонення Вовкуна В.В.
Публікуємо відкритий лист Міністру культури України
Нищуку Євгену Миколайовичу від українськихї митців. Оригінал на сторінці у Фейсбуці, спільнота Асамблеї діячів культури.
Нищуку Євгену Миколайовичу від українськихї митців. Оригінал на сторінці у Фейсбуці, спільнота Асамблеї діячів культури.
Міністру культури України
Нищуку Євгену Миколайовичу
Шановний пане Євгене!
Ми, спільнота артистів, обурені ситуацією, що відбулась 9 вересня 2014 року, під час вшанування 200-річчя народження Т.Г.Шевченка, коли головний режисер Вовкун В.В., в «кращих» радянських традиціях безглуздо змусив стояти всіх 150 артистів ЧОТИРИ ГОДИНИ НА ХОЛОДІ В ОДНИХ КОСТЮМАХ, СМОКІНГАХ І КОНЦЕРТНОМУ ВЗУТТІ! При цьому, попередньо було домовлено, що хор після творів буде виходити за куліси, але в останній момент, заради «картинки», змінили рішення. Під кінець, навіть прості люди почали скандувати: «Вдягніть їх!» і «Відпустіть артистів!». Ми розуміємо, що виконуємо службові обов`язки, але ми не підписувалися втрачати своє здоров`я через примхи радянського режисера.
Багато з нас, як і Ви, виборювали свободу днями і ночами на Майдані, дивлячись в очі «Беркуту». На відміну від цього випадку, тоді було за що жертвувати здоров’ям і, навіть, життям.
У першій промові на Майдані в якості міністра, Ви пообіцяли, що не дасте ображати артистів, що Міністерство більше не буде всліпу обслуговувати урочисті заходи, а отримає нове дихання.
Переконані, Ви чудово знаєте, що цей випадок не одинокий, адже ще з часів Сталіна і донині - чим вищий рівень заходу, тим гірше ставлення до артистів. Це радянська нахабність, безвідповідальність і карикатурна пафосність.
Ми будуємо нову країну, де не місце уламкам старого режиму. Натомість в культурному середовищі вже виросло ціле покоління молодих, професійних, амбітних кадрів.
Тому наполегливо просимо :
- відсторонити пана Вовкуна від режисування урочистих заходів,
- дати розпорядження всім культурним установам України: не порушувати честь і гідність артистів; не допускати умов праці, що суперечать Трудовому кодексу, та впливають на погіршення здоров`я артистів.
Відповідь просимо опублікувати на офіційному сайті Міністерства, та надіслати за електронною адресою: paasha@ukr.net
З повагою , колеги. Слава Україні!
Можемо в свою чергу лише додати, що на наш подив на сцену не допустили тих митців,які на те більше ніж заслужили, протягом усіх трьох місяців боротьби виходячи на Майдан і підтримуючи своєю творчістю бойовий дух патріотів України,
субота, 8 березня 2014 р.
"Дідона і Еней" прозвучала в українському перекладі
2 березня 2014 року в культурному житті України відбулася знаменна подія – за ініціативи Громадської організації «ВІКІМЕДІА УКРАЇНА» було успішно реалізовано одну з важливих складових ланок о мистецького проекту «СВІТОВА КЛАСИКА УКРАЇНСЬКОЮ». Йдеться про сценічне виконання опери «Дідона і Еней» видатного англійського композитора XVII ст. Г. Персела, чия творчість цілком слушно вважається одним з найцікавіших музичних феноменів західноєвропейського барокового мистецтва. До здійснення цього мистецького заходу було залучено відразу декілька мистецьких колективів, а саме струнного квартету «Софія» (художній керівник Олена Пушкарська), камерний хор «Хрещатик» (хормейстер Оксана Дондик), а також група студентів кафедри академічного хорового мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв.
Ретроспективно оцінюючи враження від спектаклю, який, особисто в мене, як, сподіваюсь, і в інших глядачів, викликав щире захоплення, відзначу декілька цікавих моментів. Насамперед, впадає в око, що протягом усієї сценічної дії виконавцям вдалося втримати увагу аудиторії, а це, з огляду на високу метафоричність барокового світовідчуття, таку не притаманну в наш суєтний і прагматичний час, вочевидь не є простим завданням. І це при тому, що зала Будинку вчених була вщерть заповнена слухачами. Безумовно, передовсім, слід завдячувати геніальній музиці Г. Персела, яка й донині полонить серця всіх, хто зберіг у душах почуття прекрасного. Але не в меншій мірі важливою є органічність і одухотвореність виконання, яке довершено відобразило різні грані творчого задуму митця. З огляду на це показовою є творча злагодженість виконавського ансамблю, який за відносно короткий термін спільної репетиційної роботи, сформував оптимальний алгоритм творчої співпраці.
Визначна роль в цьому належить автору проекту і диригенту Заслуженій артистці Оксані Дондик, яка доклала багато часу і зусиль на реалізацію цього проекту . В зв’язку з цим, характерно, що в постановці задіяні студенти кафедри академічного хорового мистецтва КНУКіМ, які нині навчаються в класі Оксани Іванівни з вокалу. Це Христина Потішук, Андрій Морозан, Яна Прохоренко, Марія Макар, Вероніка Кудравець, Хримтина Фурман, Альона Шелест, Андрій Лобода, Ярослав Смаль. Не зупиняючись на характеристиці кожного з виконавців (діючих осіб), відмітимо що всі вони старанно і вдумливо підійшли до реалізації задуму, виявивши кожен в своїй мірі індивідуальні творчі здібності і таланти. Визначна роль в реалізації задуму належить також струнному квартету «Софія» та його художньому керівнику Олені Пушкарській. Окремо слід відмітити подвижницьку працю арт-директора проекту та за сумісництвом концертмейстера Андрія Бондаренка, а також головного режисера Лариси Леванової та режисера-постановника Анастасії Лобан.
Поряд з суто мистецькими аспектами, принципово важливим є той факт, що виконання опери відбулося у високохудожньому українському перекладі здійсненому Оленою О' Лір. Ця обставина засвідчує основоположну тенденцію послідовно впроваджувану "Вікімедіа Україна", спрямовану на популяризацію світових шедеврів вокальної вокально-інструментальної та хорової класики українською мовою. В цьому контексті, слід відмітити, що даний проект продовжує давню традицію україномовних перекладів, закладену такими видатними поетами як М. Рильський, М. Лукаш, Л. Старицька-Черняхівська, Борис Тен. В наш час на цій ниві плідно виявляють такі поети, як вже згадувана Олена О' Лір, Максим Стріха та ін.
Кандидат мистецтвознавства, доцент КНУКіМ Ігор Тилик
Фото: Ілля Корнійко, ліцензія cc by-sa 3,0
вівторок, 21 січня 2014 р.
Ігор Завадський збирає друзів,
 |
| Ігор Завадський. Фото Наталії Чубенко, ліцензія сс by-sa 3.0 |
У концерті взяли участь учні Ігоря Завадського - Денис Снегірьов та Євген Гаврилюк, а також піаністка Оксана Євсюкова, а також були показані відеозаписи з виступів самого маестро. Урочисту атмосферу доповнив великий торт у формі баяну, яким шанувальники могли поласувати по завершенню концерту.
Найпопулярнішим твором концерту став "Лібертанго" Астора Піаццоли (назву можна перекласти як "Танго свободи") - цей твір прозвучав 4 рази - в обробці Зубицького (виконував Євген Гаврилюк), в оригінальній редакції (виконував Денис Снегірьов) і двічі - у відеозаписі виконання самого Завадського - концертного і відеокліпі.
На початку концерту ведуча, Раїса Недашківська, зачитала лист слухачам від Ігоря Завадського, в якому зокрема говорилося - "Велику сміливість проявляють всі музиканти, що беруть і братимуть участь в конкурсах, пов'язаних з продовженням добрих традицій, яким я поклав початок. Низький їм всім поклін від мене!!! Адже сміливість - це одна з найголовніших якостей, необхідних як у мистецтві, так і в житті"
В листі музикант також висловив тверду надію на те, що він неодмінно повернеться на сцену:
"Щоб не відбувалося, я обов'язково повернусь на сцену. Оновлений, помолоділий, з ще більш широкою душею і гарячим серцем. Повернусь, щоби довести - артиста зламати нічим не можна".
Для довідки. Ігор Завадський - вихованець Київської консерваторії, заслужений артист України, володар престижних міжнародних премій, зокрема головного призу «Золота ліра» на міжнародному конкурсі акордеоністів «Стефано Біззаррі» (1995). Концерти "Ігор Завадський збирає друзів" проводяться щорічно з 1998 року, до яких він залучає артистів та творчі колективи з України та інших країн світу.
У 2012 році творчий політ музиканта перервали правоохоронці. Яким чином, можна прочитати тут. Відтак, і традиція концертів, як написав сам артист, "за технічних причин перервалася".
Власне випадки, коли відомі артисти потрапляли за ґрати, але поверталися на сцену після жахливих випробувань, рідкісні, але історії відомі. Принаймні два зможемо навести.
Владислав Топілін, піаніст, вихованець Харківської консерваторії. В'язень 1946-1954 років, як військовополонений, по реабілітації викладав у Харківській та Київській консерваторіях.
Мечислав Вайнберг. композитор, вихованець Варшавської консерваторії. В'язень 1953-1956 років, звинувачений у єврейському націоналізмі, по реабілітації здобув звання народного артиста РСФРР, написав ряд симфоній і музику до кіно-і мультфільмів.
понеділок, 30 грудня 2013 р.
Щодо багатоманіття текстових версій нашого гімну
Нещодавно в газеті "День" ми прочитали цікаву думку Валентина Васильовича про те, що гімн України - унікальний, тим що має ознаки літургійної природи.
Нам захотілося додати ще один штрих до портрету нашого гімну - напевно це єдиний у світі гімн, що не піддається унормуванню. Точніше спроба унормувати була. Її здійснив Л. Кучма в 2003 році, завдяки чому на 13-й рік нашої незалежності з'явився Закон про державний гімн. Але справді геніальний твір не можна помістити в жодні рамки. І щоразу наш гімн звучить по-різному.
Нижче наводимо таблицю деяких відомих виконань гімну і відмінності у словах, що нам вдалося виявити на просторах Інтернету. Таблиця може бути продовжена...
Повних співпадінь не так багато.
Сьогоднішню офіційну версію (виділено жирним) ми знайшли у виконанні хору Верьовки та чоловічої капели бандуристів. Марія Бурмака та хор "гомін" дотримуються версії, яку поки що можна знайти на серверах сайту ВРУ, судячи з назви файлу - у також виконанні хору Верьовки (виділено лазуровим кольором). Співпадають між собою також версії Руслани Лижичко та Злата Огневич.
Тепер проаналізуємо відмінності. На наш погляд найбільш змістовними тут є дві - це відмінок, у який поставлено слово "Україна", і доповнення до слова "браттям".
Більшість виконавців ставлять Україну в родовий відмінок, в цьому випадку констатація того факту, що "ще не вмерла", стосується слави і волі нашої країни, тоді як питання життя самої країни в цьому разі оминається. Мабуть, в 1990, коли гімн виконувався вперше, питання існування самої країни не виглядало настільки однозначним, отже львів'яни співали "Україна". Для порівняння - в польському гімні констатується, що не вмерла сама країна - Польща (jescze Polska nie zginiela...)
Інша відмінність - як від нинішньої офіційної, так і від версії, що прозвучала 1990-го у Львові, стосується братів, яким "посміхнеться доля". І в офіційній, і в первинній версії згадується вік братів ("молодії"). Натомість чимало виконавців згадують їх національну приналежність ("українці"). Для порівняння, в польському гімні йдеться про те, що його виконавці - поляки ("Przejdziem Wisłę, przejdziem Wartę, Będziem Polakami."), але щодо їх віку не уточнюється.
Нам захотілося додати ще один штрих до портрету нашого гімну - напевно це єдиний у світі гімн, що не піддається унормуванню. Точніше спроба унормувати була. Її здійснив Л. Кучма в 2003 році, завдяки чому на 13-й рік нашої незалежності з'явився Закон про державний гімн. Але справді геніальний твір не можна помістити в жодні рамки. І щоразу наш гімн звучить по-різному.
Нижче наводимо таблицю деяких відомих виконань гімну і відмінності у словах, що нам вдалося виявити на просторах Інтернету. Таблиця може бути продовжена...
| Виконавець | Посилання | Україна/України' | ні слава/і слава | вороженьки/воріженьки | молодії/українці |
| Перше виконання Гімну України - 1990 рік (Львівська опера, Р.Демчишин) | [1]  | А | ні | і | молодії |
| Руслана | [2] | И | ні | о | молодії |
| Злата Огневич | [3] | И | ні | о | молодії |
| Джамала | [4] | И | і | о | українці |
| Олександр Пономарьов | [5] | И | ні | о | українці |
| Марія Бурмака | [6] | И | ні | і | українці |
| невідомий чоловічий хор | [7] | А | ні | і | українці |
| Хор Верьовки (?) на сайті ВРУ | [8] | И | ні | і | українці |
| Хор Верьовки (?) | [9] | И | і | і | молодії |
| Хор "гомін", (гармонізація Л. Ященка) | [10]/ | И | ні | і | українці |
| Капела бандуристів | [11] | И | і | і | молодії |
Повних співпадінь не так багато.
Сьогоднішню офіційну версію (виділено жирним) ми знайшли у виконанні хору Верьовки та чоловічої капели бандуристів. Марія Бурмака та хор "гомін" дотримуються версії, яку поки що можна знайти на серверах сайту ВРУ, судячи з назви файлу - у також виконанні хору Верьовки (виділено лазуровим кольором). Співпадають між собою також версії Руслани Лижичко та Злата Огневич.
Тепер проаналізуємо відмінності. На наш погляд найбільш змістовними тут є дві - це відмінок, у який поставлено слово "Україна", і доповнення до слова "браттям".
Більшість виконавців ставлять Україну в родовий відмінок, в цьому випадку констатація того факту, що "ще не вмерла", стосується слави і волі нашої країни, тоді як питання життя самої країни в цьому разі оминається. Мабуть, в 1990, коли гімн виконувався вперше, питання існування самої країни не виглядало настільки однозначним, отже львів'яни співали "Україна". Для порівняння - в польському гімні констатується, що не вмерла сама країна - Польща (jescze Polska nie zginiela...)
Інша відмінність - як від нинішньої офіційної, так і від версії, що прозвучала 1990-го у Львові, стосується братів, яким "посміхнеться доля". І в офіційній, і в первинній версії згадується вік братів ("молодії"). Натомість чимало виконавців згадують їх національну приналежність ("українці"). Для порівняння, в польському гімні йдеться про те, що його виконавці - поляки ("Przejdziem Wisłę, przejdziem Wartę, Będziem Polakami."), але щодо їх віку не уточнюється.
Підписатися на:
Дописи (Atom)