Концерт нас дуже зацікавив — на сьогодні Сильвестров і Лютославський — це мабуть найяскравіші представники України та Польщі відповідно. Найяскравіші насамперед в тому плані, що відпрацювали впізнаваний стиль, який не сплутати зі стилем інших композиторів.
Лютославський в цьому плані взагалі не має рівних у Польщі (за винятком звичайно Шопена, але Шопен жив 200 років тому). Насамперед він лишився неперевершеним майстром контрольованої алеорторики, і мабуть єдиним у світі композитором, який вмів поєднувати цей новітній прийом з фольклорними джерелами. І мабуть одним із небагатьох, який будучи актуальним і сучасним до кінця життя тим не менш залишився вірним модерну.
Сильвестрова ми натомість пов'язуємо з постмодернізмом, можливо навіть вважаємо першим і найяскравішим постмодерністом України. Втім, на наш погляд, Сильвестров зміг не тільки увійти в постмодерн, але й успішно подолати його. Його твори після Помаранчевої революції вже не тікають у безнадійну «тишу» і небуття (як це було в «Тихих піснях»), натомість акомулюють мелодичні, гармонічні та фактурні прийоми відпрацьовані автором протягом десятиліть роботи.
Усі твори Сильвестрова, представлені на цьому концерті були написані після 2005 року. Це — Елегія та Пастораль на слова Омара Хайяма, П'ять пісень на слова Івана Франка, Дві Мазурки для фортепіано, Дві пісні на слова С. Тельнюка і «Вечірнє сонце» на слова Ліни Костенко (в програмці попередньо не анонсувалась). Примітно, що усі вокальні твори написані на українські тексти — очевидно, на певному етапі композитор цілком усвідомив себе частиною саме української, а не московської культури.
Натомість Лютославський був представлений нетиповими ранніми творами. Соната для фортепіано, написана в 1934 році, тобто коли авторові минало 20 років, ще хибує на певну еклектику — між пост-романтизмом, імпресіонізмом, і лише місцями — елементами, які пізінше стануть характерними і впізнаваними рисами стилю. На наш погляд ця Соната може надихати молодих композиторів — якщо Лютославський зміг з часом відкинути усі запозичення і виокремити своє «творче я», то певно цей шлях під силу і будь-кому іншому, принаймні достатньо талановитому і наполегливому.
Цикл дитячих пісень на слова Тувіма — це більш зрілий твір, втім написаний у перші повоєнні роки, коли Польща тільки оговтувалася від шоку і слід було починати з найпростішного — з дитячого репертуару. Тут Лютославський починає відточувати свою майстерність. Ці пісні натомість не такі вже прості в ритмічному відношенні, і тому мабуть рідко виконувані. Зате притамана більш пізнім творам витонченість у них вже відчувається.
Ще одна спільність вокальних творів Сильвестрова і Лютославського — вокальна лінія дуже часто дублюється правою рукою фортепіано. Мабуть композитори застосовували цей прийом з різних міркувань, але на нашу скромну думку він не створює для слухача додаткових переваг. Та й для досвідченого вокаліста мабуть теж.
Виконавці до речі порадували. У Оксани Нікітюк чудова дикція, точне інтонування і дуже гармонійний темрабльний спектр в усьому, досить широкому (більше 2 октав) діапазоні. І Дмитро Таванець акомпонував майстерно. В польських піснях щоправда я ловив себе на думці, що польську знаю таки небездоганно, не завжди розумів, про що співається, але тут немає провини ані виконавців, ані композитора — це одвічна проблема виконавства мовами оригіналу.
І як побажання на перспективу — хочеться почути більш сучасні твори Лютославського. Наприклад, цикл на слова Казіміри Іллякович. В ньому є щось спільне з модерним Грабовським і Карабицем (і до речі фортепіанне дублювання вже не застосовується). Або Parole Tisse з оркестровим супроводом. Або ті ж дитячі цикли, але перекласти українською, їх іскрометний гумор від цього тільки виграє.
Півтон Безвухий
Немає коментарів:
Дописати коментар